— Жень, чи дійсно зараз український кінематограф важливий не лише для України, а й для всього світу? І чи можемо ми щось зробити, щоб він був важливий скрізь?

Як на мене, саме зараз в нас з'являється усвідомлення того, що наша культура, незалежно від оцінок, існує і вона самодостатня. Це стосується всього, можна замінити слово «кінематограф» на будь-що інше – «наука», «освіта».

Часто ми думаємо: це працює у США, тому дійде до нас через декілька років і теж працюватиме. Гадаю, нам взагалі варто припинити звертати увагу на шаблони та оцінки зі сторони. Але при цьому розуміти, що є досвід, який можна впроваджувати у нас. Не забувати про свою автентичність у музиці, кіно, мистецтві.

— А ти для себе сформулював, у чому саме наша автентичність?

Якщо спрощувати, є категорія авторського, а є категорія масового кіно. І от кіно для широкого глядача на кшталт блокбастера за 100 мільйонів, який побачить весь світ, ми об'єктивно робити не можемо. Це швидше шлях авторського кіно. Але при цьому є хороші приклади, як фільм «Додому» , де чітко показані всі грані того, що відбувається ще у меншого за українців народу кримських татар. В мене були мурахи від того, наскільки неймовірна і водночас буденна для нас ця історія.

Мені здається, ми часто хочемо якось прикрасити нашу реальність. І не тільки в позитивний бік. В Україні існує сам по собі смішний і трагічний баланс.

Наша справжня автентичність проявиться тоді, коли ми перестанемо спеціально показувати, які ми хороші, або вигадувати якісь зарозумілі прийоми та кадри, а зрозуміємо, що Україна вона така – і смішна, і водночас драматична.

— А не буде з нами такого, як стало з критикою «ліберальної повістки»? Коли на фестивалях та преміях віддають перевагу фільмам тільки тому, що вони про болісні питання. Не будуть нам давати карт-бланш просто через те, що кіно з України, а у нас війна?

Згадаємо, коли ми вигравали Євробачення. У 2004-му після Помаранчевої революції, у 2015-му після Революції Гідності та у 2022-му після повномасштабного вторгнення. Нам не треба цього соромитися. Якщо нам дають цей карт-бланш, потрібно правильно його використовувати.

Нам потрібно сприймати лояльність публіки . І от коли вона зникне (бо ми переможемо!), ми повинні жити самостійно. Використовувати цей карт-бланш та робити якісний продукт, а не лише, щоб цієї миті почуватися добре.

— Який останній український фільм справив на тебе враження?

Тут два важливі моменти. Перше, мені в деякій мірі пощастило і цей фільм я дивився, будучи єдиним глядачем у залі (а мені здається про таке багато хто мріє). Друге, я б не сказав, що фільм був дійсно вражаючим. Проте емоцій він викликає багато.

Це «Клондайк», який цього року представлятиме Україну на «Оскарі». Місцями фільм боляче дивитись фізично, через події у кадрі. Проте, це той фільм, який варто показувати світовій спільноті, аби в людей з’являлося чіткіше розуміння про події в Україні.

— За якими українськими акторами ти стежиш? Які риси тобі в них імпонують?

У нас нарешті з'явився хлопець, який колись отримає «Оскара». Я вважаю, що Саша Рудинський, актор театру ім. Франка, неймовірно талановитий. Ми разом грали в «Бурштинових копах», а нещодавно я дивився виставу «Калігула» з ним і зрозумів, що в ньому поєднано те, чого не має в багатьох акторах. Часто буває так, що людина має талант, але непрацьовита. Або навпаки – дуже працьовита, але в кадрі виглядає посередньо (це як я!). А в Рудинського є це комбо, якого багатьом бракує. І просто шалена енергія, яку він використовує.

Також мені подобається Настя Пустовіт. Просто тому що дивишся і думаєш: це ж якась закордонна акторка! Це, до речі, наш комплекс меншовартості проривається в моїх словах. Тоня Хижняк із серіалу «Спіймати Кайдаша» теж дуже класна.

— Як ти вважаєш, чи потрібні теми табу в кіно? Чи воно має бути вільним від будь-яких забобонів? Яким справжнім українським цінностям можуть навчити наші фільми?

Кіно може або тебе гарно розважити, або показати таку реальність, яку ти раніше не помічав. Кіно – це життя, а яке може бути табу в житті? Якщо ти вирішиш чогось не помічати, це ж не означає, що воно припинить існувати.

Якщо говорити про те, яким цінностям може навчити кіно, в мене є ідея, але я не розумію, як це можна показати. Ми – нація, яка зараз відстоює свободу в її максимальному розумінні. Свобода як глобальна цінність – це те, що не усвідомлюється в жодній країн так, як зараз у нас. Якби можна було якимось чином донести людям наше розуміння свободи, її багатогранність…

— Що для нас свобода?

Свобода – це якщо в законі тобі щось не подобається, висловити свою думку. Свобода – це просто зараз, під час війни, вийти поїсти, випити коктейль. А наступного дня на фронт другу машину передати. Якісь такі полярні речі, але для нас це все свобода. Не впевнений, що у світі це розуміють. Треба фільм, який допоможе людям тільки доторкнутися до неї і зрозуміти все – як Богомолиця з «Вартових галактики».

Не впевнений також, що всі вкладають у слово «дякую» стільки, скільки ми. Коли я говорю: «Дякую», то роблю це навіть не по-акторськи на опорі, а звідкись аж із серця воно йде. Весь я у цьому «дякую», коли говорю його військовим. І воно дуже багатогранне. Хоча в ньому тільки п'ять літер. Якось би передати людям наше розуміння слів «свобода» і «дякую».

Свобода – це взагалі наша релігія.

— Бачила в тебе допис, де ти благав людей не хейтити тих, хто хоче під час війни пити каву і жити життя. Чому взагалі ми сваримося всередині країни, адже краще цю злість направити на щось корисне?

Мені здається, все більше українців доходять до того, що свобода вибору – це окей. І якщо в мене в принципах «А, Б, В», то це не значить, що я маю хейтити того, у кого в принципах закладено «Я, Ю, Є». Незалежно від того, що сповідуєш, ти маєш з повагою ставитися до кордонів іншого.

Не думаю, що ми станемо щасливішими від того, що будемо сидіти, боятися і думати, що нічого не можемо собі дозволити, бо в країні війна. Якщо завтра до мене в дім прилетить ракета, я б хотів померти щасливим, знаючи, що останній свій день провів так, як хочеться. У цьому дні в мене сто відсотків буде гарна корисна справа для України. І сто відсотків буде гарна справа для себе. Як кажуть у літаках, спочатку надіваємо маску на себе, потім допомагаємо іншим. Тобто якщо я сам буду нездоровий і нещасливий, як я зможу зробити щасливими інших?

Нам потрібно зрозуміти: якщо ми будемо робити щось через силу (а українці нічого не роблять через силу), то буде погано. Якщо казати «журися, думай тільки про неньку», людина одного разу не стримається і зробить тільки гірше. Потрібно не змушувати, а надихати.

Наприклад, мій партнер за подкастом Спартак ніколи не говорив українською мовою. І одного дня вирішив почати. Його ніхто не змушував, це було для нього свідоме рішення. Просто людина потихеньку отримує адекватний фідбек, бачить гарні приклади і хоче щось змінювати.

— Ви зі своїм проєктом «Подкаст Терапія» разом зі Спартаком Суботою вже об'їхали багато міст України, назбирали повні зали. Скажи, чи відкрилися українці для тебе з нового боку? Які вони, «наші люди»? Що їх турбує?

Коли ми анонсували, що поїдемо в тур, багато людей писали: «Приїздіть до нас за кордон». Я не вважаю поганим їздити до Європи. Але розумію, що коли ми робимо тур по Україні, то заробляємо і витрачаємо гроші тут (орендуючи готелі, вечеряючи у ресторанах та ін.). Із цього туру ми також перерахували 15% ЗСУ, при цьому не анонсували наші події як благодійні, а зробили цей внесок постфактум, коли підрахували всі витрати та прибутки. Їдучи за кордон, ти витрачаєш кошти там. Це нелогічно і непрагматично. Та й не факт, що ти не збираєш там більше коштів.

Звісно, важливо нагадувати про себе за кордоном. Але як щодо наших людей? Ти не уявляєш, як нам були раді у Вінниці, Кривому Розі, бо їм так було треба кудись сходити. Нашим людям дуже сильно потрібні інші люди, з якими в них спільні інтереси.

В кожному місті ми робимо Телеграм-канал, де люди можуть ставити запитання. І от у Львові після нашого візиту хлопчик написав, попросив зробити його адміністратором, щоб вони між собою тримали комунікацію. Вони збираються, грають в якісь настільні ігри, сьогодні бачу – вже репости якихось зборів.

Тому я зрозумів, що українцям дуже не вистачає місць, де вони могли б і послухати, і бути почутими.

— Про що вам найчастіше пишуть?

Запитують, коли новий випуск. Взагалі найчастіше дякують, кажуть, що дуже не вистачало чогось такого антитривожного. Я розумію, що люди зі слабшою нервовою системою не можуть не тривожитися, але мене це іноді навіть дратує. В мене є така знайома, у якої багато підписників. Вона викладає купу сторіз на день зі страшними фото і песимістичними підписами про наше майбутнє. Вже дев'ятий місяць війни, навіщо наганяти на людей паніку? Страшних фотографій людям і на новинних сайтах вистачає. Давай замість цього скажи: окей, що ми можемо зробити? Подивіться свої плани на сьогодні. Ви мали, наприклад, почитати книжку, поприбирати, зробити якийсь офер. Сіли, зробили, відволіклися, скинули план мені в особисті повідомлення, я перевірю. От що треба робити під час паніки.

— Ти колись у подкасті згадував свого друга, чий батько був завжди емоційно стриманим, а повернувшись додому з війни, почав обіймати сина. По твоїх відчуттях, як взагалі українців змінила війна?

Особисто я частіше став чути та говорити «дякую» і «люблю». Якщо подумати загалом про українців… Ми системна нація. І ця системність дуже яскраво проявилася у благодійності. Наприклад, в мене є підписка на «Повернись живим», і щомісяця знімається конкретна сума. Я особисто знаю багато людей, які стали системно займатися добрими справами. Не обов'язково це пов'язано з допомогою військовим. Хтось допомагає медикам, хтось дітям, хтось тваринам. І все дуже злагоджено працює. Оголошується якийсь збір, багато людей одночасно постять, і ніхто не втомлюється від цього контенту. Я завжди впевнений, що збір буде закрито, адже впевнений в наших людях.

Десь на орбіті у нас з'явилося бачення добра в цілому. Ми у цьому сенсі швидше наздоганяємо Європу, де благодійність закладається з дитинства, і люди там, наприклад, щосуботи ходять десь прибирати. І в них не виникає розуміння, що «я такий гарний, зробив щось хороше». Ні, я так завжди жив, це в системі моїх координат звичайна справа. І для всіх інших українців стає так само.

Бліц опитування:

— Якого фільму не вистачає Україні?

Наступного. Будь-якому українському фільму, який би зараз не вийшов, навіть не дуже якісному, я буду радий. Адже він вийшов під час війни!

— Ким ти хотів стати в дитинстві?

У п'ять років я хотів, щоб мене звали Вітя і я був поліцейським. Потім хотів бути футболістом.

— Три речі, без яких ти не уявляєш свого життя?

Україна, українці, мамині деруни.

— Перестрибувати через одну чи наступати на кожну сходинку?

Дуже залежить від контексту. Під час війни я б хотів, щоб військові відразу перестрибнули пару сходинок та отримали натівське озброєння, а не потихеньку. Якщо ми говоримо про життя і мені б запропонували отримати щось, не пройшовши якийсь шлях, то певно, що ні.

— Найкраща порада, яку ти чув?

Мою улюблену цитату стоїцизму: «Боже, дай мені спокій прийняти те, що я не можу змінити, сміливість змінити те, що можу, і мудрість, щоб відрізняти перше від другого».

Проєктреалізується з ініціативи бренду glo™. Ми продовжимо спілкуватися із сучасними українцями зрізних сфер діяльності та досліджувати найголовніші риси, притаманні нашійнації.